Історична

 Екскурс в минуле.

Історія виникнення професії.

Мабуть, небагато знайдеться на Землі професій, що за віком сягають у таку давнину, як професія муляра. І дійсно, як тільки кількість населення первісного світу стала більшою, ніж кількість місць у печерах, людям довелося дбати про стіни, які б захищали їх від пронизливого вітру, та дах, який боронив би від снігу та дощу. Від примітивних культових та побутових споруд (Стоунхендж у Великій Британії, дольмени у Франції та Грузії, будівлі з кісток мамонтів в Україні)

Професія муляра виникає у сивій давнині разом з народженням древніх цивілізацій. Назва її похо­дить від слова мурувати.

Археологічні дослідження дають підстави сказа­ти, що споруди з каменю та сирцю – невипаленої цегли – почали будувати ще в сиву давнину. Ще в Єгипті та Дворіччі (Шумерське царство) на ме­жі IV та   III тисячоліть до нашої ери існували чи­малі міста, обнесені кам’яними стінами, в центрі яких стояли монументальні храми богів та палаци володарів.  

3а історичними свідченнями навіть у ранніх ра­бовласницьких державах будівництво житла, хра­мів і захисних укріплень вже було на досить висо­кому рівні. Так, в одному з папірусів, оригінал яко­го зберігається в Британському музеї, називаються професії часів Середнього царства Єгипту: писець, городник, гончар, ткач і ... будівельник стін.

Документи Вавілонського царства також гово­рять про досить розвинену будівельну справу. Лю­ди вміли зводити багатоповерхові будинки, храми, іригаційні системи.

Отже, професію муляра, будівельника стін, як її називають у старих документах, ми бачимо в її май­же готовому вигляді, адже суть справи не дуже змі­нилась. Вже п’ять тисяч років тому люди вміли об­палювати цеглу, підганяти камені, знали вапняні та інші зв’язуючи матеріали. А деякі споруди, зведені ними, вистояли і до нашого часу.

Будівлі з каменю поступово розповсюдились май­же по всьому світу. Але там, де його не було, при наявності глини ставились цегляні споруди. Зв’язу­ючими матеріалами при муруванні стін спочатку були бітум і звичайна глина, а значно пізніше по­чали використовувати вапно.

У той самий час, а може й раніше, з випалених блоків будували храми (пагоди), палаци, фортеці й захисні стіни у Китаї, а згодом і в Японії.

Цікаво, що в Америці ще до нашої ери храми, па­лаци й піраміди також зводились з цегли-сирцю й кам’яних блоків.

Будинки з необтесаного каменю ставились за дві тисячі років до нашої ери на острові Кріт, пізніше у Греції, Римі, Закавказзі. У гірській місцевості для мурування стін почали навіть застосовувати круглі камені – гальку, а для їх зв’язування – вапняні розчини. Це був важливий крок уперед. Тепер не обов’язково було підганяти камінь до каменю. Сті­ну вже можна було формувати з будь-якого тв ердо­го матеріалу.

У IX – X століттях на Русі було 25 міст, в XI ст. – 89, а в кінці XII ст. в літописах називаються 224 міста. Хоч у них переважали дерев’яні та глинобитні будинки, але чимало споруд зводилось з каменю й цегли.

Дослідники Софіївського собору, збудованого XI столітті при Ярославі Мудрому, засвідчили високу будівельну майстерність його творців. Зводилась Київська Софія із каменю та оранжево-рожевої плінфи. При муруванні стін ці матеріали чергувались. Розчином служила суміш вапна, піску і товченої випаленої цегли (цегляного борошна), яку називали цем’янкою.

Дальшого розквіту будівельна справа набула у Москві. У XV столітті зводяться Успенський і Благовіщенський собори та багато інших оригінальних будівель. Дерев’яні укріплення змінюються цегляними. Цегла виготовляється з чистої глини або з її суміші з піском.

А сама суть професії муляра, проте, не змінилася з найдавніших часів. Вона зводиться до кладки стін – з цегли чи кам’яних блоків. Способи їх «зв’язування» теж винайшли тисячі років тому. Цемент знали ще в Стародавньому Римі.

Людство поступово переходило до складних і довершених споруд, які вражають сучасників своєю красою та витонченістю ліній, монументальністю та пропорційністю. Єгипетські піраміди, легендарні будівлі Індії та Італії, храми та вілли Давньої Греції є пам’ятками досягнень мулярської праці.

З покоління в покоління, від батька до синів передавалися таємниці мулярської майстерності. У середні віки в Західній Європі виникли відокремлені один від одного мулярські цехи, що мали власні устави, штандарти та інші атрибути професійного уособлення. Внаслідок їх діяльності зводилися перлини містобудування – палаци Венеції, Флоренції, Парижа, Відня, Кракова, Києва (у Європі), Константинополя, Єревану, Бухари, Самарканду, Хімедзі (на сході).

У ті часи майстер-муляр самостійно виконував усі необхідні підготовчі та основні операції: готував розчин, власноруч подавав будівельні матеріали на робоче місце, безпосередньо виконував кам’яну кладку. Взимку мулярські роботи припинялися.

Поступово праця муляра зазнавала корінних організаційних змін, відбувався її розподіл і кооперація: кваліфікований майстер позбувся необхідності самостійно виконувати допоміжні роботи.

І сьогодні професія муляра шанована суспільством. Саме він втілює в життя ідеї архітекторів і проектувальників, зводить просторові конструкції промислових споруд, будівлі соціально-побутового призначення та житлові будинки.

Потреба у мулярах на ринку праці постійна і має тенденцію до зростання. Саме тому ймовірність працевлаштування досить висока.